У 1837 році в колишньому приміщенні базиліан розпочав своє існування православний Покровський чоловічий монастир. Першим настоятелем і будівничим був ієромонах Ігнатій, який прибув із Головчинської обителі. У 1840 році йому на зміну прийшов ігумен Григорій із Гранівського монастиря. З 1843 по 1845 роки намісником обителі служив ієромонах Кипріан, який прибув із Свято-Троїцької Кам’янець-Подільської чоловічої обителі.
19 грудня 1845 року посаду намісника Барського монастиря зайняв колишній ректор Приворотських духовних училищ ігумен Нектарій (Надєждін). За підтримки владики Арсенія (Москвіна) молодий та енергійний священнослужитель вирішив втілити у життя ідею колишнього подільського архієпископа Кирила (Платонова-Павлова): перевести до Бара духовне училище. Ідея була реалізована, й таким чином 1-2 класи училища знаходились у с. Привороття, а 3-4 – у Бару. Пізніше стараннями о. Нектарія було засновано підготовчий курс при Барському монастирі, по закінченні якого абітурієнти, минаючи Приворотське училище, вступали одразу до 3-го класу.
За відносно короткий термін ігумен Нектарій встиг зробити чимало справ, аби закласти грунтовний фундамент в основу духовної школи. Особливої уваги заслуговувало його ораторське мистецтво. Проте 19 грудня 1847 року священика призначили ректором Києво-Софійського духовного училища. Пізніше він отримав архієрейський сан і закінчив свій земний шлях як архієпископ Харківський.
На посаді ігумена о. Нектарія змінив випускник Київської духовної академії ієромонах Кипріан (Павлов). На жаль, 10 липня 1848 року він помер від холери і був похований у саду біля Покровської церкви. Наступником о. Кипріана став наставник Тифліської духовної семінарії ігумен Никон, котрий згодом, 23 грудня 1853 року, був переведений до Вологодської духовної семінарії.
З того часу по 16 березня 1856 року монастирем керував викладач Волинської духовної семінарії ігумен Вікторин, якого перевели потім на посаду ректора в Севське духовне училище. Йому на зміну з Кременецького духовного училища в 1856 році прибув ієромонах Гімнасій, який два роки потому став наглядачем в Орловському духовному училищі.
Останнім намісником, який сполучав послух ректора Барського духовного училища й ігумена монастиря, був призначений ієромонах Інокентій, котрий до цього служив наглядачем у Якутському духовному училищі. У 1860 році Єпархіальне управління вирішило перенести училище до Кам’янця-Подільського. Разом із навчальним закладом, зберігши за собою власну посаду, переїхав і о. Інокентій.
З моменту перенесення духовного училища до Кам’янця-Подільського чоловічим монастирем керували намісники: ігумен Іполит із братії Кам’янецького Свято-Троїцького монастиря (з 1860 по 1876 рік), ієромонах Азарія та, насамкінець, ієромонах Анатолій, якого перевели до Шаргородської обителі в зв’язку із перетворенням Барського монастиря у жіночий.
По правді кажучи, кілька останніх років існування у статусі чоловічого Барський монастир переживав не кращі часи. Починаючи з 1870 року, в рапортах на ім’я єпархіального керівництва вказувалось на розповсюдження пияцтва серед ченців та розтрату монастирського майна. Зустрічалися факти рукоприкладства й навіть самовільної втечі насельників. Очевидно, це могло вплинути на те, що саме Барська обитель із дев’яти чоловічих монастирів була обрана для розформування.
Перейменування у жіночий
20 червня 1881 року Святіший Синод прийняв рішення перейменувати Барський Свято-Покровський чоловічий монастир у жіночий. Такий хід подій обумовлювався тим, що на той час на території Подільської єпархії існувало дев’ять чоловічих монастирів, у яких подвизалося 113 ченців. Натомість у двох жіночих обителях проживало 119 монахинь, а велика кількість бажаючих дівиць не могла вступити в монастир за браком місця. Тому усіх монахів Барського монастиря розселили по інших обителях, а на їх місце прийшли монахині з Браїлова.
Першою ігуменею монастиря стала матінка Мелитина, яка до цього несла послух казначеї Браїлівської обителі. Аналогічну посаду в Барському монастирі посіла монахиня Лідія. Разом із ними прибули монахині Магдалина, Досифея, Клавдія, Анисія, Раїса і ще п’ять послушниць. 20 вересня 1881 року, в присутності священика міста Бара Іоанна Корчинського, відбулась офіційна передача обителі під жіночий монастир.
Першою проблемою, з якою стикнулися православні інокині, стало матеріальне становище монастиря. Знаходився він у запущеному стані, а бюджет складав 46 рублів 49 копійок. Першу посильну допомогу для розбудови обителі внесла ігуменя Браїлівського монастиря Палладія. Із власних монастирських статків матінка пожертвувала декілька четвертин хліба, муки, крупи, частину городніх продуктів, необхідних для початкового утримання, й пообіцяла забезпечувати монахинь до тих пір, коли вони за власні кошти купуватимуть усю необхідну провізію. Окрім цього, матінка Палладія виділила черницям пару коней з підводою, оскільки за часів чоловічого монастиря у них не було і цього, подарувала дійну корову з телям, а також пожертвувала 40 рублів.
Завдяки клопотанням тодішнього благочинного монастирів Подільської єпархії архімандрита Євменія (Бельчанського) Барській обителі видали дві «прохальні книги», які давали право збирати милостиню по території єпархії. Такі книги виділялись щорічно й були потужним джерелом фінансування для повноцінного відновлення монастиря.
5 вересня 1884 року ігуменю Мелетину призначили намісницею Браїлівської обителі, Барський монастир очолила монахиня Лідія. Новопризначена ігуменя походила з селянського роду, через що мала особливий талант до господарювання. В короткі строки сестри відремонтували та побілили стіни Покровської церкви, яка знаходилась у центральному корпусі, тут же облаштували квартиру ігумені, а на першому поверсі – 5 келій, які перехрещувались з Покровським храмом, на другому поверсі відремонтували коридор і влаштували 14 келій. У підвальному приміщенні центрального корпусу монахині зробили погріб.
З південної сторони до головного корпусу примикала будівля колишнього училища, яка після перенесення навчального закладу почала занепадати і до часу появи монахинь опинилася у зовсім непридатному стані. Своєю невтомною працею черниці відродили і цей корпус, де також влаштували келії. На другому поверсі ще за часів існування духовного училища у 1846-1847 роках було зведено домову церкву на честь святого Афанасія. Насельниці обителі відреставрували святиню і 29 жовтня 1884 року її освятили на честь святителя Миколая. Таким чином в обителі з’явилася «тепла церква», у якій монахині молилися впродовж зими.
Окрім вищевказаних робіт, на монастирському дворі збудували окремі приміщення для причту з окремим подвір’ям, а також оновили флігель. Замість старої дзвіниці, збудованої при базиліанах у вигляді пірамідальної стіни із нішами для дзвонів, монахині встановили чотирикутну з дахом.
Ієрей Назарій ДАВИДОВСЬКИЙ
«Православна Вінниччина», №9 (37), вересень 2016
Фото: Барський монастир на початку ХХ століття
Архієпископ Нектарій (Надєждін) – перший ректор Барського духовного училища та намісник монастиря
У середині XVI століття у селі Семенки, що поблизу Бара, з’явився православний монастир. Після повстання Северина Наливайка обитель була знищена польською владою, а у XVIII столітті зайнята базиліанами, котрі пізніше перейшли жити у місто Бар. Про початок історії Барського монастиря докладно розповідалося у минулому випуску «Православної Вінниччини». Тепер звернімося до подій ХIХ століття, коли обитель було передано православному духовному відомству.
