Історія протоієрея Василя Шмирка, чиє життя тривало 105 років, а священицьке служіння охопило ціле століття
Передмова
Історія протоієрея Василя Шмирка відкрилася мені завдяки розповіді його онуки, нашої парафіянки Раїси. На моє прохання вона записала спогади про дідуся — не для слави, а для пам’яті. Ця життєва історія вразила мене до глибини душі — не гучними подіями чи явними героїчними вчинками, а тишею незламної вірності.
У віці шістдесяти шести років, коли більшість людей уже мріє про спокій, отець Василь свідомо обирає шлях священика. І обирає його не в часи свободи чи піднесення Церкви, а в роки жорстоких гонінь, страху й мовчазного опору. Він не шукав слави і не прагнув визнання. Він просто прийшов до храму — і залишився в ньому. Служив, коли за це могли засудити. Молився, коли сама молитва була під підозрою. Його служіння було настільки непохитним, що навіть у своє сторіччя, на Різдво, він звершив повну Божественну літургію. Це було живе свідчення: віра жива.
Його сила походила з глибоко прожитого досвіду. Він пережив страшне: втрату сина, що зник безвісти на війні — без могили, без останнього прощання. Бачив, як інший син повернувся з фронту зламаний. Але він ніколи не звинувачував Бога. Навпаки, здається, саме в цій трагедії він знайшов той абсолютний духовний спокій, що ґрунтується на вірі у вічність. Його віра не була декларацією — вона була самим життям.
Сьогодні ця історія звучить особливо пронизливо. Коли Україна знову переживає випробування війною, коли родини розірвані болем втрат, досвід отця Василя стає не далеким спогадом, а живим прикликом. Це приклик не зневірятися, не зламатися, зберегти в собі світло навіть тоді, коли навколо панує темрява.
Отець Василь не підкорився радянській владі, не зрікся віри під тиском, залишився вірним своєму народу і своєму Богу. Він є прикладом для нас — духовним стовпом незламності, зведеним не з гучних слів, а з кожного дня тихого служіння. Нехай ця історія стане для когось утіхою, для когось — дороговказом, а для когось — тихим голосом, що нагадує: віра, яка прожита, перемагає навіть смерть.
Протоієрей Ростислав Рябий
Протоієрей Василь Шмирко: служіння довжиною в століття
Вступ: постать і значення
У селі Сеферівка Барського району, серед звичних українських сільських буднів, прожив життя, яке не вписується в звичну статистику, священик Василь Андрійович Шмирко. Народжений у лютому 1878 року, він прожив рівно сто п’ять років. Але не сама тривалість життя робить цю біографію цінною — а зміст, наповнення, тиша, яку він ніс як духовну силу, і служіння, яке не припинялося навіть тоді, коли держава вимагала мовчання.
Отець Василь не був відомим богословом, не писав книжок і не потрапляв у заголовки. Він просто служив, коли за це могли засудити. Вчив молитись, коли церква була закрита. І звершував літургію на своє сторіччя — в час, коли більшість давно пішли на спочинок.
Цей нарис — спроба зберегти пам’ять про людину, яка несла віру не в словах, а в діях, і пройти разом з нею крізь катастрофи XX століття.
Походження і молоді роки
Василь Андрійович Шмирко народився в лютому 1878 року в селі Сеферівка Барського повіту Подільської губернії. Це було типове українське село XIX століття — хліборобське, малограмотне, глибоко релігійне. Родина Шмирків належала до селянського стану, а отже жила землею: багато працювала, мало говорила й ще менше мала.
Освіта Василя обмежилася трьома класами народної школи — що було нормою для сільських дітей того часу. Проте навіть така початкова освіта виводила людину за межі суто фізичної праці: вона навчала читати Святе Письмо, рахувати, писати листи й розуміти церковні тексти. У тодішніх умовах цього вистачало, щоб у громаді вважатися «грамотним».
У 1897 році, у віці дев’ятнадцяти років, Василь одружився з Єпістімією Ємільянівною — також селянкою з Сеферівки. Шлюб був раннім, як то було заведено, і традиційним: заснованим на праці, вірі та обов’язку. У родині народилося п’ятеро дітей — Антоніна (1908), Михайло (1912), Леонід (1915), Галина (1919) і Степанида (1922). Вони росли в епоху радикальних змін — таких, яких не знало попереднє покоління.
Цей період життя Василя припав на останні десятиліття Російської імперії. Його юність пройшла в умовах аграрного перенаселення, соціальної нерівності та церковної домінанти в духовному житті селян. Церква була осередком не лише релігії, а й усього громадського життя: там хрестили, вінчали, хоронили, збиралися, радилися, навчалися. Хоча сам Василь на той час не мав духовного сану, його життя вже тоді було тісно пов’язане з церковною традицією.
Про особисте релігійне життя Василя в ці роки відомо небагато. Проте пізніше саме цей період він згадував як основу — роки, коли навчився мовчати, слухати, працювати й молитися. Роки, коли віра ще не була вибором — вона була середовищем.
Час потрясінь
Після 1917 року життя сільського населення змінилося докорінно. Революція, Громадянська війна, розпад імперії — все це принесло не свободу, а нестабільність, злидні та страх. Для села Сеферівка, як і для тисяч інших сіл, ці події означали насильницьку колективізацію, розкуркулення, втрату приватної власності, голод, знищення церковної структури.
Василь Шмирко в цей період залишався селянином. Він обробляв землю, ростив дітей, вів господарство, молився вдома. У ці роки в селян зник вибір — потрібно було мовчати, погоджуватись, виживати. Церква, що раніше була центром життя, почала зникати з публічного простору. Закривалися храми, заарештовували священників, вилучали церковне майно. Публічна молитва могла стати приводом для покарання.
Попри все це, родина Шмирків зберегла віру. Відома лише зовнішня сторона — що Василь тоді ще не мав духовного сану. Але, зважаючи на подальші події, очевидно: він уже тоді був внутрішньо готовий служити.
У 1939 році його син Леонід був мобілізований до лав Червоної армії. Це був передвоєнний призов, пов’язаний з початком Другої світової війни в Європі. Леонід зник безвісти. Жодного похоронного повідомлення, жодного листа. Цей факт залишив глибокий слід у житті Василя — і, вірогідно, став переломним. Втрата сина в безмовності — без могили, без прощання — стала трагедією, яка не мала земного вирішення.
У 1941 році розпочалась Велика Вітчизняна війна. Другий син, Михайло, теж пішов на фронт. Він вижив, але повернувся пораненим. Як і тисячі інших, повернувся в село, яке не чекало ні нагород, ні слів — лише праці.
У повоєнні роки Василь Шмирко, будучи вже у похилому віці, приймає рішення, яке для багатьох виглядало незрозумілим: вступити до духовного училища.
Він не шукав кар’єри. У його житті не було амбіцій. Але був поклик. У віці 66 років, після всього пережитого, він вирішує служити не лише вірі — а й церкві.
Це рішення випливало не з зручності, а з переконання. Саме цей момент відділяє Василя як людину, яка не здалася системі, не зламалася і не втекла — а перейшла до відкритого духовного служіння, коли інші мовчали.
Духовне становлення
У 1945 році, після закінчення Другої світової війни, Василь Шмирко, маючи 66 років, завершив навчання у духовному училищі в місті Проскурів (нині — Хмельницький). Це стало офіційним початком його церковного служіння. Його рукоположили у сан священика.
На той час така подія була винятковою: літній селянин, без партійного минулого, з досвідом втрат і воєн, приймав сан у країні, де панувала державна антирелігійна політика. Але саме в цьому і була суть його покликання — служити не тоді, коли дозволено, а тоді, коли необхідно.
Священик Василь Шмирко був призначений у село Балки Барського району, де тоді ще функціонував храм Казанської ікони Божої Матері. Церква перебувала в занедбаному стані, а парафіяльне життя — майже на нулі. Люди не ходили відкрито до храму, боялись доносів, обережно говорили навіть про хрещення і похорони. Сама будівля церкви — стара, холодна, напівпорожня.
Священик Василь почав служити з малого — літургії без хору, вечірні без свічок, молитви з трьома – чотирма вірянами в храмі. Але він був там постійно. У будь-яку погоду, у будь-який день. Не для публіки — для Бога.
Його помітили. У райвідділах знали про нього, фіксували богослужіння, записували імена парафіян. Жодного прямого конфлікту він не провокував, але з самого факту присутності в храмі створював приклад: віра жива. Його служба була тихою формою опору — не політичного, а духовного.
У 1961 році, після нової хвилі антирелігійних кампаній, храм у Балках було закрито. Церкву опечатали, частину майна вилучили. Священик Василь не протестував відкрито, але вийшов до парафіян і, як останню службу, прочитав псалми під закритими дверима храму. Це стало символічним завершенням його служіння в Балках.
Того ж року він був переведений до храму святого Олександра Невського у рідній Сеферівці. Це був поворот додому — але вже не як селянина, а як священика. Повернення в новій якості — з досвідом, з вірою, з місією.
Йому було 83 роки.
Служіння в Сеферівці. Протоієрейство. 100 років
У 1961 році священик Василь Шмирко повернувся до рідної Сеферівки вже не як хлібороб чи батько родини, а як пастир — офіційно призначений настоятелем місцевого храму Олександра Невського. Йому було 83 роки.
Храм перебував у стані занепаду. За попередні десятиліття багато церков було зруйновано, інші закриті, а віра витіснена на приватну територію. Священик Василь розпочав служіння без зовнішньої підтримки, але з тією ж внутрішньою рішучістю, яку мав завжди: бути в храмі щодня, молитися постійно, служити — незалежно від присутності вірян.
Спочатку на літургії були одиниці. Часто — сам. Але служба звершувалась. З кожним роком до храму повертались люди: спочатку старші, потім молодші. Священик не вів проповідей на тему “часів”, не засуджував владу — він просто молився, хрестив, відспівував, вінчав. Живе церковне життя відновлювалось дією, а не словами.
У ці роки він став духовним орієнтиром для громади. Його особистий приклад витримки, незламної віри, порядку і мовчазного служіння формував повагу навіть серед тих, хто не був церковною людиною.
У 1970-х роках, за заслуги у багаторічному безперервному служінні, священик Василь Шмирко був удостоєний сану протоієрея. Це визнання не тільки його особистої стійкості, а й факту, що церква в селі жива — попри всі заборони, ігнорування та тиск. У той самий період він був нагороджений митрою — найвищою нагородою для парафіяльного священика, яка надається за особливі заслуги перед Церквою.
У 1978 році протоієрей Василь Шмирко відзначив своє сторіччя. На Різдво того року він ще звершив Божественну літургію — повну, без скорочень. Віряни сприйняли це як подію надзвичайну. Вже на той момент він був старший за будь-кого в селі, але не припиняв служити — не заради традиції, а через внутрішню необхідність служити до кінця.
У 1979 році, за станом здоров’я, він офіційно вийшов за штат. Його служіння тривало понад три десятиліття — і це в умовах постійного тиску, обмежень і втрат.
Останні роки. Смерть. Пам’ять
Після виходу за штат у 1979 році протоієрей Василь Шмирко оселився в домі дочки Антоніни. Його життя стало спокійним, розміреним. Він більше не служив літургію, але залишався священиком — не формально, а по суті. Щодня молився, дотримувався строгого побутового порядку, читав церковні книги. До нього зверталися за порадою, за молитвою, за благословенням. Його авторитет не потребував пояснень.
Ще в 1971 році він втратив дружину Єпістімію. Після цього став ще мовчазнішим. Проте не відстороненим. Приймаючи старість як частину Божого плану, він не нарікав і не очікував полегшення. Жив — спокійно, з гідністю.
Родина зростала. Онучки й онуки — Надія, Галина, Василь, Іван, Петро, Олександр, Раїса — часто відвідували дідуся. Його постать стала для молодшого покоління образом незламності, спокою й духовної сили. Особливо тісний зв’язок склався з онукою Раїсою, яка зберегла його пам’ять.
У лютому 1983 року, рівно через сто п’ять років після свого народження, протоієрей Василь Шмирко упокоївся. Без хвороби, без агонії — просто перестав дихати. Як той, хто завершив своє служіння без пропущених днів.
Похований на сільському кладовищі у Сеферівці, поруч із дружиною. Могила скромна. Але пам’ять про нього зберігається в родині, у селі, в історії церкви.
Він належить до покоління, яке пройшло дві війни, втрату держави, гоніння на церкву, голод, тиск — і не втратило головного. Протоієрей Василь залишився прикладом життя, де віра не була декларована — вона була прожита.
