Під тиском атеїстичної влади, про що розповідалося у минулому номері, до першої половини ХХ століття Барський монастир майже занепав. З усіх приміщень, які належали колись обителі, монашки займали лише 25 відсотків. Решта здавалась під квартири, а в деяких приміщеннях знаходились різноманітні установи.
Дах монастирського приміщення став настільки продірявленим, що його потрібно було повністю перекривати. Стіни давали тріщини і обсипались. Щоби якимось чином прокормитись, черниці були змушені йти працювати у найми до городян.
У 1948 році радянська влада примусила сестер віддати південний корпус із домовою «теплою» Миколаївською церквою під будинок культури. Ігуменя Клавдія (Горбешко), протестуючи проти свавілля, у своєму листі уповноваженому в справах релігій по Вінницькій області писала: «Клуб по сусідству з монастирем, як вам відомо, буде заважати монастирю. Крім того, від нас вимагають звільнити в малому корпусі відремонтовані й облаштовані приміщення, а поки що інших зовсім не надають, і якщо у майбутньому нададуть приміщення, нині зайняті сторонніми мешканцями, то ці приміщення потребуватимуть значного ремонту».
Разом із ігуменею Клавдією своє невдоволення виявляв і тодішній єпископ Вінницький і Брацлавський Яків (Заїка). «Зі свого боку прошу Вас, – писав владика, – задовольнити її (ігумені – прим. авт.) прохання і виконати те, що було обіцяно монастирю, тобто, не сполучати в одному монастирському дворі клуб з його музикою, танцями і шумом, і в колишньому монастирському теплому храмі, у якому мали на меті помістити бібліотеку з читальною залою, не залишати клуб». На втіху черницям, владика Яків призначив на служіння при монастирі отця Платона (Коду), котрий був із монахинями іще у важкі 1920-і роки.
Тим не менш влада не дослухалась до прохання монахинь. Їх виселили з малого корпусу та перемістили у великий. Ситуація склалась так, що у відремонтовані келії поселили простих людей, а монахинь перевели у приміщення, які до цього часу займали городяни і довели їх до вбогого стану. За прожиття у монастирі з черниць брали квартплату. У монахинь не було спільної кухні та загального опалення. Кожна з них мусила готувати їжу на примусі, а взимку палити груби по кімнатах, які й до того були у непридатному стані. Так що доводилось деяким сестрам зимувати в сусідніх келіях.
Миколаївський храм все ж таки переобладнали під клуб. Покровський собор був холодним і потребував ремонту. У 1953 році ігуменя Клавдія разом із сестрами зайнялась ремонтом даху та внутрішнім облаштуванням храму. Проте, незважаючи на всі потуги черниць закріпити за собою обитель, влада усіляко старалась їх виселити. Приводом до цього стало бажання розмістити тут швейну фабрику. Але габарити приміщення не дозволяли встановити устаткування.
У дзвіниці було влаштовано кілька квартир, жителі яких утримували домашню птицю, котра, окрім того, що випасалась на монастирському подвір’ї, так ще і ненароком заходила до храму під час богослужінь. Деякі люди взагалі почали робити прибудови у вигляді сараїв до головного корпусу, випасали свиней. Монастирське подвір’я постійно заповнювали сторонні особи й різноманітні автомобілі. Сумний випадок трапився 28 серпня 1957 року, на свято Успіння Пресвятої Богородиці. Щоби зірвати святкове богослужіння, від самого ранку на територію монастиря заїхало кілька мотоциклів й автомобілів, котрі постійним сильним гулом моторів перебивали богослужіння у храмі.
Ігуменя Клавдія неодноразово наголошувала на неприпустимості перебування в межах одного подвір’я монастиря житлових квартир та різноманітних організацій. Також нею підіймалось питання про передачу у власність монастиря дзвіниці та правого корпусу з проведенням у них ремонтних робіт. Але все було марно.
Варто зауважити, що під тиском чиновників у монастирі відбувались постійні ротації кліриків. Лише за 19 років існування відновленої обителі тут змінилось 16 священнослужителів.
Ще у 1957-1958 роках Барський монастир зміг прийняти до числа сестер трьох послушниць, проте 15 червня 1960 року було ухвалено рішення про його ліквідацію та переведення монахинь до Браїлівської Свято-Троїцької обителі. У 1962 році закрили і Браїлівський монастир. Тоді ігуменя Клавдія разом із монахинями Серафимою, Амвросією, Херувимою та інокинею Гавриїлою придбали половину будинку в Бару й забрали туди чудотворний список Барської ікони Пресвятої Богородиці.
На початку 1990-х років приміщення колишнього Барського монастиря було передано католицькій громаді. Нині тут розміщується жіночий монастир ордену бенедектинців.
Ікону Барської Божої Матері матінка Гавриїла берегла до 1994 року, після чого передала в Одеську єпархію. У 1999 році образ перенесли в Успенський собор міста Бара, а 12 січня 2011 року святиня хресною ходою повернулась до відновлюваної Барської обителі.
На сьогодні Барський монастир продовжує розвиватись і збільшуватись. Нещодавно було освячено нижній храм на честь пророка Божого Іллі, закінчено внутрішні оздоблювані роботи головного собору на честь «Барської ікони Божої Матері», збудовано готельний корпус для паломників. Хочеться вірити, що Пресвята Богородиця й надалі простягатиме Свій омофор та оберігатиме усіх тих, хто приходитиме в стіни обителі.
Ієрей Назарій ДАВИДОВСЬКИЙ
Фотографії: Барський монастир, 1959 рік
Ігуменя Клавдія (Горбешко) з сестрами Барського монастиря, 1950-і роки
Газета «Православна Вінниччина», №12 (40), грудень 2016 р.
Джерело: orthodox.vinnica.ua
