У наші дні, коли стіни Барської обителі стрімко здіймаються вгору, а потік паломників збільшується чи не щодня, виникає природний інтерес до її історичної минувшини. Публікуючи цей невеличкий нарис, маємо на меті відтворити в уяві читача усю послідовність подій та історичних віх, котрі супроводжували цей монастир впродовж майже 500-літнього періоду.
Перші відомості
Згідно з інформацією, поданою в історичному нарисі міста Бара та Барського монастиря, опублікованих у Подільських єпархіальних відомостях 1887 року, перша чоловіча обитель з’явилась тут у середині XVI століття. Щоправда, версії її розміщення дещо різняться. В одних джерелах вказується, що він знаходився у місті, в інших місцем перебування або ж однією із садиб його вказується с. Семенки, що знаходиться неподалік Бара. Проте версія, пов’язана із селом Семенки, виглядає більш правдоподібною.
Сам монастир проіснував недовго. Як відомо, у 1596 році відбулася Брестська унія, яка мала на меті підкорити Православну Церкву Римському престолу. Після цієї події тодішня влада активно сприяла поширенню базиліанства, або ж уніатів, по всій території нинішньої України. Такий активний рух знайшов супротив серед простих вірян Волині, Поділля та Брацлавщини. Найактивніше повстання відбулося у місті Бару під керівництвом Северина Наливайка. Безумовно, православні ченці співчували козакам і місцевому населенню, тому старалися допомогти усіма можливими засобами.
На жаль, повстання було придушене воєводою Київським, а пізніше Краківським Станіславом Жолкевським. За його ініціативи православних ченців як співучасників заколоту віддали, як пише літописець, «в руки євреїв», після чого вони привселюдно у центрі міста були побиті кийками. Як припускають дослідники, сам монастир перетворився на згарище і зник у середині XVII століття.
Базиліанський монастир
Через 100 років після зникнення обителі, а саме 22 січня 1715 року, базиліани влаштували у селі Семенки свій монастир. Від початку обитель мала впливових та дієвих меценатів в особах Павла та Марії Щетинських, котрі наділили її різноманітними угіддями та усім необхідним для життя.
Володар колишнього Барського староства Юрій Любомирський, підкоморний коронний, даючи дозвіл на облаштування монастиря, зокрема написав: «Завжди радіючи примноженню скрізь хвали Божої і тепер із власного бажання даю згоду ордену базиліан, щоби в моїх володіннях Барських, в місцевості Семенки вони облаштовувались і на колишніх руїнах будували монастир з усіма приналежностями». Очевидно, автор не випадково використовує в документі слово «руїни», тим самим підкреслюючи історичність перебування на цьому місці колишнього православного монастиря або ж вказуючи на одну із земельних ділянок, котрі йому належали.
Згідно з описом візити Барського монастиря, у 1756 та 1760 роках обитель оточував товстий дубовий полісад, з боку села були ворота з навісом. Посередині садиби розташовувалася церква на честь святих апостолів Петра і Павла, побудована з дубового різаного дерева, однокупольна. На захід за вівтарем стояла дзвіниця, на південь – монастирські приміщення з коридором, який примикав до трапезної із влаштованою каплицею на честь Непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії.
На північ від церкви виднілася стара ігуменська келія. За монастирем на схід розташовувався сад із різних дерев, на південь – ставок із млином, а далі – гумно із різними господарськими забудовами. Місце на півночі, де раніше стояла стара церква, слугувало монастирським кладовищем.
Переселення у Бар
У 1616 році гетьман Станіслав Жолкевський видав грамоту на заснування у центрі м. Бара єзуїтського монастиря. Обитель відразу отримала широкі привілеї: Жолкевський виборов у польського короля Сигізмунда ІІІ звільнення єзуїтів від сплати податків на користь укріплення та міста. Зі свого боку Станіслав пожертвував на монастир 30 000 злотих. Окрім цього, завдяки судовим позовами, єзуїти заволоділи чималими земляними угіддями. За 35 років свого існування монастир, окрім приміщень костелу і колегіуму, володів пивоварним, свічковим та цегельним заводами, рибним ставком, різноманітними господарськими побудовами та реманентом.
Впродовж другої половини XVII століття Бар неодноразово переходив під керівництво козаків, турків, військ Олексія Михайловича та Польщі. У цей час було зруйновано дерев’яні приміщення єзуїтського монастиря, побудовані при Жолкевському, і ченці молились у нашвидкуруч збудованому дерев’яному костелі й мали можливість користуватись таким самим шкільним приміщенням. Але, зважаючи на земельні володіння, фінансову підтримку й різноманітні судові процеси, до 1773 року вони заволоділи селами Кужелева, Кужелівка, Семаковець, Залуч, Сеферовка, Окладне, Барща, частиною Думанова й Кормильча. Щорічний прибуток монастиря складав 21 885 злотих, 19 грошей та 2,5 шеляга. Завдяки цьому єзуїти розпочали будівництво нового цегляного на кам’яному фундаменті корпусу, який завершили у 1878 році.
У 1773 році Папа Римський Климент XIV своєю буллою скасував орден єзуїтів. Після закриття обителі монастирське приміщення перейшло у володіння Едукаційної комісії.
Уніатський період
1881 року Едукаційна комісія передала базиліанському монастирю приміщення колишнього єзуїтського монастиря і кляштора. Також у спадок їм дісталась сплата щорічного внеску із с. Сеферовки за те, що ченці зайнялись просвітництвом молоді.
Перемістившись із с. Семенки до Бару, монахи-базиліани зайнялись облаштуванням приміщень під свій монастир. У 1878 році, з благословення Львівського уніатського єпископа Петра (Белянського), у приміщенні колишнього кляштора ченці облаштували та освятили церкву на честь Покрова Пресвятої Богородиці. У боковому лівому корпусі, який примикав до основної будівлі, було влаштовано духовне 6-класне училище. Його викладачами були особи лише духовного звання і з достатньо високим освітнім рівнем для того часу. Деякі з них були випускниками Віленського університету.
Структура освітнього процесу полягала ось у чому: в першому та другому класах, ніби початкових, з учнями займались вчителі широкого профілю, які проходили з ними усі дисципліни. Починаючи з третього класу, кожен предмет викладався окремим викладачем. Слід зауважити, що кількість вихованців для тогочасного міста Бар була досить суттєвою – більше ніж 700 учнів. Навіть після переділу Польщі й приєднання Поділля до Російської імперії це училище продовжувало діяти.
Проте після жовтневого повстання 1830 року, учасниками якого були також учні Барського училища, влада Російської імперії почала поступово закривати польські школи. У 1837 році дійшла черга й до Барського монастиря. Його було передано православному духовному відомству.
ієрей Назарій ДАВИДОВСЬКИЙ
«Православна Вінниччина», №8 (36), серпень 2016 року
Ілюстрація: Руїни кріпосного замку (ліворуч) і колишній монастир кармелітів (праворуч) у місті Бару. Гравюра Максиміліана Фаянса, зроблена за аквареллю Наполеона Орди, ХІХ ст.
Джерело: orthodox.vinnica.ua
