6 січня 2017 року виповниться 40 днів зі смерті духівника Браїлівського монастиря cхиархімандрита Кирила (Соколова). На згадку про батюшку «Православна Вінниччина» підготувала матеріал, заснований на інтерв’ю з архідияконом Давидом (Бухтою), келійником покійного. Розмову з отцем Давидом провів Сергій Фрич, автор порталу Фотопатерик, який відвідав Браїлівський монастир незадовго до кончини батюшки Кирила.
Життя в миру
Схиархімандрит Кирило (в миру Андрій Андрійович Соколов) народився 4 січня 1924 року в селі Вовчинець Окницького району Молдавської РСР у родині священика і сільської вчительки – викладачки молодших класів. Його батько, ієрей Андрій, був росіянином, а мама Віра – українкою. Окрім Андрія, в родині виховувалися ще двоє молодших дітей – Сергій, який згодом теж став священиком, і Марія (померла у дитинстві від менінгіту).
Початкову освіту маленький Андрій здобував у сільській школі, а знання Закону Божого отримав від батька і матері. Тато навчив майбутнього пастиря грі на піаніно й фісгармонії. Завдяки матері він досконало володів молдавською мовою.
«Батюшчині дитячі спогади більше пов’язані з мамою: «Я дуже люблю Україну й українців – це у мене від мами. Так вона вчила в Молдавії мене і всіх діток», – казав він. У старця з тих далеких часів завдяки батькам сформувалася чутлива до будь-якого болю душа. Про таких зазвичай кажуть: «Він і мухи не образить». Для батюшки цей фразеологічний зворот не є перебільшенням, він дійсно навіть муху не бажає вбити: «Їй же боляче. Он вона як лапками ворушить і дзижчить. Набридла муха – гони її», – так приблизно каже батюшка своїм духовним чадам», – розповів архідиякон Давид.
Мама схиархімандрита Кирила померла дуже рано, через роки батька забрали люди в штатському – подальша його доля невідома. Осиротілих малолітніх дітей виховували родичі.
У роки Великої Вітчизняної війни Андрій Соколов працював на залізниці, від фронту хлопчину врятувала бронь. Але у 1949-му як військовозобов’язаного його призвали в армію, і він служив у ракетних військах.
«На той час це були найбільш засекречені війська, і ті, хто потрапляв туди, вважалися благонадійними. Що може здаватися трошки кумедним – батюшка досі зберігає якісь секрети: нікому не розповідає, у якій частині служив, де вона перебувала, хоча з тих пір минуло вже 70 років і колишня техніка давно здана на металобрухт. Старець із почуттям притискає руки до грудей: «Нічого більше я сказати вам не можу, бо давав підписку про нерозголошення військової таємниці». Ніякі доводи про те, що зараз і техніки такої немає, і СРСР розвалився, його не переконують. «Я дав слово, я обіцяв нічого не розповідати нікому й ніколи», – така його відповідь. Точно так старець виконує усі свої обіцянки, кому б вони не давалися. «Якщо ми людині пообіцяли і не дотримали, як же Богові можемо щось обіцяти?» – запитував нас на проповідях отець Кирило», – розповів архідиякон Давид.
Після армії майбутній священик сім років працював на заводі електротрансформаторів, потім влаштувався ретушером у фотоательє Могилева-Подільського і став неабияким майстром.
«Зі звичайної чорно-білої фотографії він аніліновими фарбами створював справжній витвір. Якщо це був портрет, то він перетворювався на художню картину, а фотографія якогось ландшафту – на мальовниче полотно. У нижньому храмі в нашому монастирі, та й у келії батюшки, є ікони, які він сам написав, але вже олійними фарбами, копіюючи репродукції. Ці роботи виконані у своєрідній манері – більше схожі на дитячі. Але духовність і любов до творчості видно у кожному образі», – розповів архідиякон Давид.
Проживаючи у Могилеві, Андрій Соколов одружився з дівицею Тетяною, яка була на десять років старша за нього. Дітей подружжя не мало – жили цнотливо за обопільною згодою.
Пастирство
У 49-річному віці майбутній старець прийняв священний сан, заочно закінчив Московську духовну семінарію. Служив на парафіях Гагарина, Смоленська, але з якихось причин повернувся до Молдавії.
Після смерті дружини отець Андрій переїхав на Україну, в Шаргородський район Вінницької області. Тут він отримав місце настоятеля храмів у двох селах – Клекотини і Клебані.
Наприкінці 80-х, коли внаслідок хвороб і перенесених операцій батюшці стало важко служити на двох парафіях, він звернувся до правлячого архієрея, архієпископа Агафангела (Саввіна), з проханням про постриг у чернецтво. Чинопослідування відбулося у Різдва-Богородичному кафедральному соборі міста Вінниці. Під час постригу 65-річного клірика нарекли Ігнатієм – на честь Ігнатія Богоносця.
У 1992 році отця Ігнатія направили окормляти сестер у Браїлівський Свято-Троїцький монастир.
«Служив батюшка седмиці, говорив проповіді. Тут я уперше, ще молодим хлопчиком, побачив його і почув. Дуже мені подобалося, що отець ігумен не читав, як наші священики, проповіді з листа, а говорив по пам’яті – коротко, але дуже дохідливо і, головне, таким голосом, який слухаєш із завмиранням серця», – розповів архідиякон Давид.
Щорічно старець їздив у Троїце-Сергієву лавру до свого брата Сергія. Наприкінці 90-х, у 74 роки, він був пострижений там у Велику схиму і названий Кирилом – на честь прп. Кирила Білозерського. Цю новину старець волів не розголошувати, проте «таємниця» швидко розійшлася по монастирю.
«Усі батюшку вітали, а він від збентеження не знав, куди сховатися, і дуже переживав, як відреагує преосвященний. Але владика Макарій прихильно прийняв новину, що в Браїлівському монастирі з’явився схимник. Через кілька років батюшці Кирилу зовсім стало важко служити. Роки брали своє – йому вже і Чашу зі Святими Дарами було важко піднімати, і всю седмицю служити. Після перенесеного мікроінсульту, коли життя старця, здавалося, висіло на волосині, батюшка трохи зміцнів і почав говорити в манері, властивій людям, які мають якесь одкровення», – розповів архідиякон Давид.
Приїжджали до старця за духовною порадою й молитовною підтримкою в основному з Вінниці та Жмеринки. Але бували відвідувачі і з далекого зарубіжжя.
«Мені досить часто доводиться слухати запитання, що ставлять старцеві. Вони зазвичай стандартні: як спасатися у цьому світі, як чинити у тих чи інших життєвих потребах, що чекати у найближчому майбутньому православним християнам. Але на однакові питання кожній людині батюшка або подумає, чи відразу ж дає абсолютно різні відповіді. Часом мене вражала реакція відвідувачів, які з вірою приймали кожне слово старця, як ніби не могло бути жодних інших варіантів», – розповів архідиякон Давид.
Одного разу, навів приклад келійник, до батюшки привезли безнадійно хворого хлопчика, батьки якого зневірилися, відвідуючи різних лікарів. Старець взяв дитя за голівку, поцілував у тім’ячко: «Не треба ніяких операцій. Усе само собою минеться». Ще перепитав у батьків: «А ви вінчані?» – «Так, так – вінчані», – відповіли йому. Проте, коли відвідувачі пішли, хтось сказав старцеві, що мати хлопчика – католичка з діда-прадіда, а тато – православний, але не церковний, який погодився на прохання дружини вінчатися за католицьким обрядом. Отець Кирило попросив передати батькам, щоби вони іще раз приїхали до нього. Поспілкувавшись зі старцем через деякий час, мати смертельно хворого хлопчика вирішила прийняти православну віру: «Якщо вже судилося моєму синочкові залишити нас, то нехай у нього будуть батьки православними». Якою ж була їхня радість і здивування, коли на черговому медобстеженні сина томограф показав відсутність будь-якої злоякісної пухлини.
Рідкісна натура
Сам отець Кирило окормлявся у схиархімандрита Іони (Ігнатенка), відомого духівника Одеського Успенського чоловічого монастиря, з яким познайомився у 2000-х роках під час відвідування Афону.
«Вони зустрічалися неодноразово. І завжди батюшка Кирило просився до отця Іони на сповідь. Він і близьким людям говорив, що отець Іона його старець, хоча по роках вони були ровесниками. Будучи у відносному здоров’ї, схиархімандрит Кирило при найменшій можливості їздив в Одесу до отця Іони. Мене дивувало, як такий авторитетний, добре освічений і досвідчений духівник у більш ніж 80-річному віці відвідує і радиться з іншим духівником. Але батюшка благоговів перед отцем Іоною, вважаючи його найбільшим старцем нашого часу. Треба відзначити, що й отець Іона називав отця Кирила своїм духовним чадом: «Це мій найкращий друг», – казав він», – розповів архідиякон Давид.
Після смерті схиархімандрита Іони у 2012 році духівником старця Кирила став митрополит Тернопільський і Кременецький Сергій (Генсицький). З благословення владики, в останні роки життя батюшка причащався щодня. Чернече правило читав самостійно, абсолютно не користуючись окулярами.
«За своєю натурою старець наш дуже скромний і сором’язливий. Не тільки зайвого собі не попросить, але й із необхідного не бере, – розповів архідиякон Давид. – Він ніколи не дозволяє собі когось образити. І більше того: якщо отцю Кирилу здасться, що хтось, навіть ледве знана або зовсім незнайома людина, з якоїсь невідомої причини образиться на нього, батюшка не заспокоїться, поки не очистить свою уявну провину.
Часто це прості життєві непорозуміння: хтось довго чекав прийому або старець по немочі забув, про що його запитали… Батюшка не їстиме, не читатиме чернече правило, навіть не засне (чому я неодноразово був свідком), поки до нього в келію не приведуть «скривджену» людину, – часом це його прохання виконували я або матінки. Коли вводили в келію раба Божого, старець, здійнявши руки, а він тільки сидить або лежить на ліжку, вигукує: «Прости, прости мене!» І ніколи не відпустить, не поцілувавши по-християнськи в обидві щоки, та ще й руку постарається поцілувати. Багато хто, звичайно, від такого прийому, як кажуть, на сьомому небі. Особливо, якщо старець попросить: «А батюшку, а батюшку поцілувати», – і підставляє свою прикрашену благовидною сивиною щоку. Отримавши бажане – старець розквітає. І по його усмішці, блискучих від сліз очах видно, що це дуже щирий вчинок. Тут же піднімається у батюшки настрій, з’являється апетит.
А їсть він дуже мало – кашку в основному. Коли хтось принесе щось смачненьке – грушу, персик, виноград – старець із вдячністю приймає і… віддає ласощі наступному відвідувачеві: «Це вам від мене гостинець, я дуже радий, що ви відвідали мене». Мова у батюшки, милістю Божою, збереглася. Вимова чітка. Слова він підбирає дуже образні – відчувається гарна літературна освіта. Є такі рідкісні натури, що народжуються, виховуються і живуть до глибокої старості як невинні діти. Такий наш батюшка».
Джерело: orthodox.vinnica.ua
Підготувала Тетяна Матяш
Редакція дякує Сергію Фричу за надані інтерв’ю і фотографії
Фотографії
1. Схиархімандрит Кирило (Соколов);
2. Схиархімандрит Кирило в своїй келії з настоятельницею Браїлівського монастиря матінкою Антонією (Стеценко) і архідияконом Давидом (Бухтою). Над ліжком старця пам’ятна світлина з ігуменею, митрополитом Симеоном і Предстоятелем – Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм, який відвідав батюшку в 2014 році;
3. Схиархімандрит Іона (Ігнатенко) і схиархімандрит Кирило в автобусі під час паломництва на Афон;
4. Ікони в келії отця Кирила. Частину образів старець сам написав і прикрасив бісером. Цьому його навчили сестри Браїлівського монастиря.
