19 жовтня виповнилося б 96 років насельнику Свято-Успенської Почаївської Лаври схіархимандриту Лазарю (Довганю). Батюшка Лазар – родом із с. Іванівці Барського району. В цей день хай світлий спомин, поєднаний із молитвою, з’єднає нас із дорогим старцем.
Багато хто із духовних братів і сестер ще досі з любов’ю називають його батюшкою Амвросієм – з цим ім’ям він прийняв чернечий постриг у роки богоборчих гонінь. Більше півстоліття він не залишав лаврських стін, окрім кількох років, коли сидів у в’язниці: рік суворого режиму та два роки особливо суворого режиму за «порушення паспортного режиму». Батюшка Амвросій ніс хрест сповідництва разом із нині прославленими преподобними Амфілохієм Почаївським й Кукшею Одеським, старцями – схиархімандритами Прохором (Дубровським), Феодосієм (Орловим), Димитрієм (Шевкеником), архімандритом Апеллієм (Станкевичем), ієродияконом Святополком (Рибацьким). Про це читаємо у історичній розвідці «Свято-Успенська Почаївська Лавра. Погляд через століття», виданій у лаврському видавництві 2007 року.
«Треба триматися», – так казали духоносні отці Лаври… І вони трималися – гарячою молитвою до Господа, Пресвятої Богородиці, що знову з’явилася тоді над своїм уділом, тримаючи Чесний Омофор, до преподобного Іова Почаївського. Вони пройшли фронти Великої Вітчизняної війни, витримали облоги, а тепер тримали оборону на духовному фронті. Тримався ієромонах Амвросій, що дав обітницю послужити Богу, якщо залишиться на війні живим… Допомогли йому материнські молитви і благословення, а ще – благословення отця Агафодора із Галайковець. Служив тоді Сергій Довгань сапером, жодної людини не убив, а тільки розміновував поля, мав одне поранення. Отримавши благословення на монашество від матері та іконку Почаївської Божої Матері, від батюшки Агафодора, як розповідає його двоюрідна сестра Ганна, – пішки здолав шлях від Івановець до Почаєва, де почав служити Богу і людям.
До батюшки приходило дуже багато людей: за зціленням духовним і тілесним. Як згадує Ольга Вільчинська, батюшка напучував читати вранішні й вечірні молитви, дотримуватися постів, сімейним – днів шлюбу. Усіх, хто приходив до нього, зустрічав з любов’ю як довгоочікуваних дітей, вислуховував довгі сповіді й давав духовні настанови. Згадую сама, як ще будучи «новоначальною», перед паломницькою поїздкою до Лаври чула схвильовано-радісні розмови братів і сестер во Христі, що: «Може, попадемо на сповідь, а як ні, то хоч благословить батюшка Амвросій!» І Господь привів до сповіді у отця Амвросія! Ніколи не забуду, з якою пасхальною радістю зустрів він усіх нас в Успенському соборі, ніби отарку саме своїх овечок відділив: «Оце ж мої з Бару!» Не забуду, з якою молитвою і співпереживанням вислуховував він довгу й плутану сповідь, м’який доторк білосніжної бороди, і одну-єдину пораду… Не знала тоді, якою ціною платить батюшка за наші гріхи – трофічні виразки на ногах, катаракта, запалення легень. І все терпить з молитвою, з лагідною посмішкою, ще й лікує та розраджує онкохворих!
«Батюшка стояв за віру, і Господь сподобив його блаженної кончини», – заспокоював плачучих паломників келійник отця Лазаря монах Єпіфаній. За згадкою Ольги Вільчинської, провести батюшку у «шлях всея землі» приїхали люди з усіх усюд. Комусь із Лаври зателефонували, хтось сам відчув, що треба їхати до батюшки у Почаїв, а хтось приїхав за ліками від раку. «Він був справжнім служителем Господа!» – казали люди, коли скромну дощату труну несли лаврським подвір’ям. «Він – святий чоловік!» – впевнювали інші.
Могилка схіархимандрита Лазаря на лаврському монашеському кладовищі – завжди у квітах, теплиться невгасима лампада. І коли б ми, духовні чада, не приїхали, то бачимо – священики служать панихиди, літії, помазують паломників маслом із лампади. Кожен іде до батюшки із своїм сокровенним, як було за його земного життя. Ми знову відчуваємо батюшчину молитву, любов і підтримку, отримуємо сили для продовження життєвого шляху во спасіння.
Відрадно й утішно на кладовищі Лаври, аж не хочеться іти звідси, як це не дивно для декого звучить. Адже тут – наші духовні батьки, молитвеники перед Господом і Його Пречистою Матір’ю. Так і хочеться молитись: «Радуйтесь, преподобнии Почаевстии, всем житием своим Богу и ближним послужившии!» Багато спогадів записано про духоносних старців, деякі із них склали цілі книжки, як от про схіархимандрита Феодосія (Орлова), схіархимандрита Димитрія (Шивкеника). Читаємо їх для духовної радості й підтримки. Разом із тим впевнені, що книга спогадів про приснопам’ятного схіархимандрита Лазаря, нашого духовного отця, теж буде духовно корисною для усіх, хто її читатиме. Тому висловлюємо сердечне прохання: хто спілкувався із батюшкою і назавжди запам’ятав ці зустрічі, отримав духовну та й іншу підтримку – запишіть свої спогади та передайте до Барського благочиння, протоієрею Ростиславу Рябому та Тетяні Січко, прихожанці Спасо-Преображенського храму с. Балки для укладання збірки.
І запаліть свічу, у молитвах згадуючи нашого дорогого духовного отця, схіархимандрита Лазаря, що у своїх молитвах поминає нас перед Престолом Господнім! Адже «…любов ніколи не перестає!» (І Послання апостола Павла до Коринфян, 13:8)
Тетяна СІЧКО, прихожанка Спасо-Преображенського храму с. Балки
При підготовці матеріалів було використано статтю Ольги Вільчинської «Почаївський прозорливий старець Лазар був родом із Барського району», газета «33-й КАНАЛ» 17 червня 2009 року;
«СВЯТО-УСПЕНСКАЯ ПОЧАЕВСКАЯ ЛАВРА. ВЗГЛЯД ЧЕРЕЗ ВЕКА. Историческое повествование в словах и образах». – Почаїв.: Видавництво Свято-Успенської Почаївської Лаври, 2007.
